Рус Укр Eng

PinchukArtCentre: Новини

22.04.2022

«МИСТЕЦТВО МОЖЕ СКАЗАТИ СВІТУ ТЕ, ЩО ПО ІНШОМУ НЕ ПОШИРИТИ»: Президент України Володимир Зеленський звернувся до учасників Венеційської бієнале 2022 на відкритті виставки «ЦЕ УКРАЇНА: ЗАХИЩАЮЧИ СВОБОДУ» @ ВЕНЕЦІЯ 2022

Виставка представлена PinchukArtCentre та Фондом Віктора Пінчука у партнерстві з Офісом Президента України та Міністерством культури та інформаційної політики України.

ВЕНЕЦІЯ, ІТАЛІЯ/ 21 квітня 2022 року PinchukArtCentre та Фонд Віктора Пінчука представили виставку «Це Україна: Захищаючи свободу», яка входить до офіційної супутньої програми La Biennale di Venezia та проходить у Scuola Grande della Misericordia. Офіційне відкриття розпочалося зі звернення Президента України Володимира Зеленського, в якому він зауважив:

«Пані та панове, ще напевно не було такого року на Землі, щоб якийсь із народів не боровся за свободу. Але було дуже багато таких років, коли більшість людей не помічала чиюсь боротьбу за свободу. Ось що дає надію тиранії. Нашому народу після нападу росії 24 лютого вдалося зробити так, щоб українську боротьбу за свободу помітили. Але це навіть не половина завдання, бо ще потрібно щоб тебе реально підтримали – зброя, фінанси, політичні рішення, постійний інформаційний потік. Причому ти маєш боротися за підтримку навіть тоді, коли від того чи збережеш ти свободу залежить свобода ще десятка народів в Європі і Азії. 

Ось що підживлює надію тиранів – неготовність одних вільних людей, які у безпеці, негайно підтримати, як свою власну боротьбу, зусилля інших вільних людей, яким загрожує тиранія. І це ставить питання, важливі питання: якщо увесь демократичний світ побудований на ідеях свободи, то чому, захищаючи свободу, часто почуваєш себе наодинці? Якщо свобода є універсальною цінністю, то чому боротьба за свободу різних народів ніколи не отримує однакової підтримки? Що роз’єднує нас один з одним у вирішальний момент? Політики не дадуть відповіді на ці питання. Немає експертів, які можуть все пояснити і виправити. Не знайдеш відповіді і в медіа, бо це про те, що знаходиться поза словами. Неможливо передати словами відчуття дівчинки, яка в Маріуполі пише листа мертвій мамі, яка загинула від російського обстрілу за тиждень до цього. Відчуття українських військових, які зайшли в Бучу після вигнання російських окупантів і побачили як на вулицях лежать сотні, сотні тіл убитих людей неможливо додати у випуск телевізійних новин. Відчуття медиків на вулиці в Харкові, які рятували поранених від російського артилерійського обстрілу і опинилися під новим, ще страшнішим обстрілом не прозвучать з будь-якої трибуни цього світу. Відчуття втраченого дому, яке з’явилось у мільйонів українців, у мільйонів українок, вимушених переселенців, не може відобразитись у звітах про стан економіки. 

Не буває тираній, які б не намагалися обмежити мистецтво, бо вони бачать цю силу. Мистецтво може сказати світу те, що по іншому не поширити. Саме мистецтво передає відчуття. Як зрозуміти людину, чий народ бореться за свободу, коли ти насолоджуєшся свободою? Чому ти, якщо живеш у мирній країні, маєш непокоїтись і допомагати тим, хто лише мріє про мир? Як віддячити тому, хто воював на своїй землі, але й за твою свободу? Кожне з цих питань про мистецтво. 

Я вдячний усім хто брав участь в організації цього проєкту для Венеційської бієнале. Впевнений, виставка дозволяє відчути, що значить для України захищати свободу, відчути зв'язок усіх вільних людей на землі з Україною, відчути, що кожен і кожна з вас може підтримати захист свободи. Однієї для всіх. Підтримати своїм мистецтвом, але також і своїм словом, своїм впливом. Дякую за увагу до наших митців. Слава Україні!»

Віктор Пінчук, бізнесмен та філантроп: 

«Війна має різні фронти, перш за все основний військовий, а також політичний, дипломатичний, економічний, інформаційний і дуже важливий – культурний фронт. Ми вирішили, що тут, у Венеції, під час головного форуму мистецтва світу маємо показати, як Україна бореться за свободу. Для нас тут дуже важливо показати через сучасне мистецтво Україну, за які цінності ми боремося. Але також дуже важливо продемонструвати, наскільки глибинна наша історія, наша культура. Як колекціонер я знаю, що надихає художників найбільше: любов і трагедія. Я знаю, що війна буде надихати вас, художники, можливо, на століття вперед, але нам не потрібно ваше натхнення через сто років. Нам потрібне ваше натхнення зараз, тому що ви маєте здатність надихати тих людей, хто приймає рішення, хто можуть врятувати життя українців, відправити зброю в Україну зараз, сьогодні».

Анастасія Гулій, яка пережила Голокост та наразі є біженкою з України в Німеччині: 

«Я пригадую найжахливіші події у своєму житті. Голодомор 1932-33 років. Кожну ніч ми готували речі для батька на випадок, якщо за ним прийдуть так само, як прийшли за директором нашої школи і забрали посеред уроку. Ніхто не знає, що з ним сталося. Напевно, розстріляли. Тільки пережили цей страх, трошки заспокоїлися - прийшла війна 22 червня 1941 року. Дуже тяжко нам було в цей воєнний час. Дуже багато військовополонених загинуло - їх умертвили голодом та на тяжких будівельних роботах. Потім був концентраційний табір, куди нас перевели з Освенциму, щоб не було свідків того, як євреїв гнали потоками кожного дня в крематорії. Це називають історією, я не назву це історією - це наш вчорашній день. Історія - це Одіссея, це Троянська війна, а це все було протягом життя однієї людини. Я ніколи не подумала б, що в житті може знову таке трапитися».

У вступній частині до аудиторії також звернулися мер Венеції Луїджі Бруньяро, президент Венеціанської бієнале Роберто Чікутто, виступили Святослав Вакарчук та Тіна Кароль, а також Посол України в Італії Ярослав Мельник зачитав лист від Першої леді України Олени Зеленської.

Виставка, що складається з двох частин, підтверджує культурну стійкість України, яка завжди, навіть у найважчі часи, виражалася в здатності критично мислити й творити. Відмовляючись від прямих розповідей про війну, художники водночас глибоко аналізують їхнє значення, походження та вплив. Виставка «Це Україна: Захищаючи свободу» розповідає про силу, творення та дружбу. Але насамперед вона присвячена нашим колективним свободам – свободі вибирати, свободі говорити та свободі існувати.

У першій частині представлені монументальні емоційні роботи трьох художниць та художників, які продовжують жити та працювати в Україні, незважаючи на розв'язану Росією війну. Нові роботи Євгенії Бєлорусець (1980), Нікіти Кадана (1982) та Лесі Хоменко (1980) використовують поетику предметного свідоцтва та голоси очевидців, щоб осмислити реалії війни, свідками якої вони є. Їхні твори перегукуються з українськими історичними шедеврами художниць Марії Примаченко (Україна, 1909), Тетяни Яблонської (Україна, 1917), а також іконою художника Стефана Медицького (Україна, XVII століття).

У другій частині експозиції українські художниці та художники представлені разом із міжнародними колегами-друзями України. Вони розповідають про глибокий зв'язок із країною, утворюючи єдиний фронт проти війни. Їхні роботи відгукуються на гостру необхідність у тому, щоб світова спільнота згуртувалася навколо України. Серед представлених авторок та авторів Марина Абрамович (Сербія, 1946), Олафур Еліассон (Данія, 1967), JR (Франція, 1983), Демієн Герст (Велика Британія, 1965), Борис Михайлов (Україна, 1938) і Такаші Муракамі (Японія, 1962). Їхні твори, з одного боку, є прямою відповіддю на війну: так, Демієн Герст створив нову роботу для виставки, а твором «Війна і мир» (2015) Муракамі прямо підтримав Україну після того, як Росія анексувала Крим у 2014 році та окупувала частини Донецької та Луганської областей. З іншого боку, твори для виставки обиралися за участі самих авторок та авторів і таким чином виражають їхню особисту позицію, яка виходить із нагальної необхідності реагування на поточну ситуацію. Наприклад, робота Марини Абрамович «Count on Us» («Розраховуйте на нас», 2003), як розповідає художниця: «Особисто для мене дуже складно негайно реагувати в ситуації війни. Мені потрібен час на роздум. У 2003 році я представила інсталяцію «Count on Us», яка була пов'язана з Балканською війною. Сьогодні правда і свобода зазнають нападів з боку Росії, і всі ми повинні виступити проти цього, тому що це злочин проти всього людства».

Президент України Володимир Зеленський підтримав ідею для виставки: зображення українського прапору з його цитатою «Ми захищаємо нашу свободу»

Бйорн Гельдхоф, куратор виставки «Це Україна: Захищаючи свободу» та артдиректор PinchukArtCentre, заявив: 

«Це Україна: Захищаючи свободу – спільний проєкт PinchukArtCentre, Офісу Президента України та Міністерства культури. Ми розробили концепцію, підготували та змонтували виставку менш ніж за 4 тижні – неможливий проєкт для неможливого часу.

Але робити неможливе – це те, що Україна робить щодня. І з цієї причини виставка необхідна та актуальна. Україна має сильний художній голос, який виходить за межі прямої розповіді про війну, порушуючи теми життя і виживання, любовних листів та мрій. Нам потрібно, щоб цей голос був почутий, нам варто прислухатися до нього та згуртуватися навколо нього».

Ми дуже вдячні нашим партнерам M9 та TBA21 за сприяння та підтримку у наданні об'єктів культурної спадщини України в співпраці з Міністерством культури та інформаційної політики України. 

Про роботи 

Нікіта Кадан (нар. 1982 р., Україна) Труднощі профанації II (2015-2022) представляє сліди війни, зібрані у 2015 році на Донбасі та у 2022 році в Києві. Вони є доказами катастрофи. Це – оновлена версія роботи, представленої у 2015 році в Національному павільйоні України на Венеційській бієнале. Інсталяція всередині скляної вітрини, яка уособлювала загоєння рани, зараз має відкритий і розширений вигляд. Рана не закрилася, війна триває, фінал невідомий.

Попередню версію роботи «Труднощі профанації» (2015 р.) було створено протягом першого року війни, яку Росія почала на Донбасі. Вона була виконана в традиційному форматі вітрини. Її форма відсилала до типово радянських засклених стендів, які є чи не в кожному музеї Другої світової війни в Україні. Всередині автор розташував предмети, зібрані у знищених війною містах на сході України. Серед брухту глядач може роздивитися знайомі речі та слова, проникнуті особистими спогадами та історичним минулим. Це уламки розтрощених повсякденних життів. В той же час, зібрані на Донбасі пошкоджені дорожні знаки з топонімами радянських часів запрошують глядача поміркувати про географію ідеологічного наративу та про його наслідки. Також усередині вітрини був щебінь, з-поміж якого проростала квасоля, що символізувала надію на відновлення. Перетворення музейної вітрини на теплицю було актом профанації (в тому сенсі, в якому це слово вживає Дж. Агамбен), тобто перенесенням її вмісту з «сакрального» простору ідеологізованого музейного наративу до «профанного» простору повсякдення.

У 2022 році Нікіта Кадан прибрав вітрину та знищив рослини. Відкрита форма оновленої роботи підкреслює суть цієї війни – неспинної та неконтрольованої, війни, яка зі сходу України поширилась на всю її територію. Те, що вже у 2015 році було лише «конфліктом», витісненим на периферію уваги світової спільноти, у 2022 році переросло у повномасштабну війну. Тепер до доказів, знайдених 2015 року на Донбасі, додалися предмети, зібрані в березні 2022 року в Києві. Всі вони є свідченнями неспровокованого нападу Росії на Україну, свідченнями війни, що від самого початку не припинялася ні на мить. Ця робота є пам’ятником безперервної руйнації, структурою, яка постійно розростається та слугує страхітливим нагадуванням про неминучу ескалацію насильства з боку російської державної машини.

Ще одна складова інсталяції – підбірка архівних листівок і фото. Вони відсилають до радянського наративу «Великої народної війни». Пропаганда РФ використовує його, щоб проводити «героїчні» аналогії, які виправдовують жорстокість російських вояків, та водночас його коріння лежить в реальному досвіді Другої світової війни, що безпосередньо торкнулась як України, так і інших держав.

Євгенія Бєлорусець (нар. 1980 р., Україна) Воєнний щоденник. Лютий-квітень 2022 р. Київ (2022), представляє фото та тексти написані німецькою мовою для журналу Der Spiegel. Перекладено, відредаговано та опубліковано онлайн-видавництвом ISOLARII (Себастіан Кларк та Індія Енненга), окремі переклади виконав Ґреґ Ніссан, дизайн розроблено студією Office Ben Ganz. Записи щоденно публікувалися на сайті isolarii.com з 24 лютого (першого дня вторгнення) по 5 квітня.

Коли Київ почали обстрілювати, письменниця і фотографка Євгенія Бєлорусець вирішила залишитись у рідному місті, бо вважала, що війна буде недовгою. Перший запис було зроблено 24 лютого. До 4 квітня вона вела свій щоденник кожного дня і, сподіваючись завершення війни, писала так, «ніби кожен запис має стати останнім». Нові записи публікувалися щодня о 16:00 за східноєвропейським часом. Це особисті записки про війну, пряма мова очевидця, що розповідає про події не відсторонено, а через власні переживання.

У 2018 році Бєлорусець опублікувала свою книжку «Щасливі падіння». В ній розповідаються особисті історії жінок, чиї життя змінила війна на Донбасі, яка триває з 2014 року. Тепер авторка сама стала такою жінкою – свідком, що веде розповідь із самого серця катастрофи.

Леся Хоменко (нар. 1980 р., Україна) серія «Макс в армії» (2022). Хоменко написала картини з заборонених фото, потай знятих її чоловіком. Чотири монументальні портрети вояків-волонтерів: IT-інженера, хіміка, юриста і митця. В часи війни фотографії стали небезпечним засобом комунікації, оскільки ворог може використовувати їх, щоб успішніше планувати атаки. 

При цьому, хоч фотографії й несуть ризик розкриття зайвої інформації, вони не здатні показати дійсність у її повноті. Зобразити сутність війни неможливо, фото залишається лише розмитим, випадковим і частковим враженням про реальність. Картини Лесі Хоменко виходять за межі фотографій, вони враховують неможливість зображення як таку, в той же час наділяючи персонажів надзвичайними рисами. Вони – герої для всіх українців, безіменні та недоступні оку. 

Початком серії Лесі Хоменко «Макс в армії» став фотопортрет її чоловіка Макса Роботова, знятий після того, як він приєднався до війська, а мисткиня з дочкою евакуювалися з Києва. «Для мене це було як спроба телепортувати його до себе, відчути, що він поряд», - розповідає художниця.

Тепер, налагодивши цю телепортацію з фронту, Хоменко продовжує її використовувати. Вона й далі пише портрети військових побратимів свого чоловіка з фотографій, які він робить в армії. Для неї це спосіб брати участь у боротьбі разом з Максом, а ще – можливість підтримувати з ним творчий діалог, як було раніше, до того, як він потрапив у нову для себе військову дійсність.

У цій серії Хоменко міркує про роль і статус зображення, яке у воєнному контексті буквально стали смертельною зброєю. Чи може живопис допомогти його роззброїти й перетворити на щось інше, скажімо, на любовний лист?

Марія Примаченко (1909–1997 рр., Україна) Боксери (1977), папір, гуаш. Надано Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького. Марія Примаченко (1909–1997 рр., Україна) Стародавній вовк (1987), папір, гуаш. Надано Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького

Українська художниця-самоучка Марія Примаченко народилась у 1909 році в селі Болотня Іванківського району Київської області. Вона відома своїми сюрреалістичними картинами з чудернацькими фантастичними звірами й рослинами. Її твори – це поєднання української народної естетики та невтомної художньої уяви.

Роботи Марії Примаченко зазвичай відносять до «наївного мистецтва», хоч у 1936 році вона навчалася в Центральних експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва, де на той час вели заняття видатні митці-авангардисти, зокрема Анатоль Петрицький та Василь Кричевський. Вона рано досягла міжнародного визнання, її роботи виставлялися по всьому світу. У 1937 році Марія Примаченко взяла участь у Міжнародній виставці в Парижі, де про її картини з захватом висловився Пабло Пікассо. Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) оголосила 2009 рік роком Марії Примаченко. 

Роботи, що увійшли до експозиції, належать до так званої «звіриної серії». На них зображено низку кентавроподібних істот, народжених уявою мисткині. Зовнішність багатьох із них парадоксально поєднує в собі жаскі монструозні та невинні дитячі риси, вони викликають одночасно замилування і страх. Деякі звірі, написані Марією Примаченко, попри свою сюрреалістичну природу, з’явилися в якості реакції на цілком реальні історичні та політичні події, пережиті мисткинею, зокрема на Першу та Другу світові війни. 

Марина Абрамович (нар. 1946 р., Сербія) Розраховуй на нас, Белград (2003). Чотириканальна відеоінсталяція (кольорова, зі звуком). 12 хвилин. Надано Marina Abramović Archives

Робота «Розраховуй на нас» – це відповідь Марини Абрамович на Югославські війни, відомі своєю жорстокістю та значною кількістю жертв серед цивільного населення. Тепер світ шокувало подібне варварство, та цього разу його вчинили російські солдати проти мирного населення Бучі, Ірпеня та інших міст, тимчасово окупованих Росією. 

«Розраховуй на нас» – це розпачливе застереження, в якому мисткиня закликає людство солідаризуватися та спільно боротися зі злочинами проти людяності. Якщо ми не будемо протистояти, зло розповсюджуватиметься, й ці жахи повторяться знову. В той же час, ця робота сповнена надії та віри в те, що бажання жити й любити неможливо знищити. Геноцид знову повторюється, цього разу в Україні, і світові знову необхідно об’єднатися, щоб йому запобігти. 

Борис Михайлов (нар. 1938 р., Україна) із серії «Спокуса смертю» (2017-2019), фотографії (пігментний друк)

«Спокуса смертю» – це поетична фотосерія, в якій Борис Михайлов зазирає у вічі власному життю та минулому Радянського Союзу. В ній митець досліджує власну смертність та відмирання радянського минулого.

«Спокуса смертю» – велика фотографічна серія, що складається з більш як 150 пар зображень, в яких автобіографічні деталі нерозривно поєднуються з похмурими передчуттями. Формальна структура диптиху навіює відчуття амбівалентності та парадоксальності людського життя, де найпрекрасніші та найжахливіші явища сплутано в одне ціле.

Олафур Еліассон (нар. 1967 р., Данія) Твій втрачений маяк (2020). Лінзи маяка (датовані 1900 р.), циліндр з кольорового скла, галогенна лампа, люмінесцентна лампа, латунь, сталь, баласт. Надано автором за сприяння галереї Тані Бонакдар (Нью-Йорк / Лос-Анджелес) та галереї neugerriemschneider (Берлін).

Сигнал SOS, який подає азбукою Морзе «Твій втрачений маяк» Олафура Еліассона, зараз знову набув відчайдушної актуальності. В роботі використано лінзи маяка, що датуються 1900 роком, та маяк більше не служить надійним провідником у темряві, не рятує людських життів на морі. Тепер він символізує нинішню війну, надзвичайну ситуацію, від якої неможливо втекти і яку необхідно зупинити.

Проєкт газети «Дзеркало тижня» (zn.ua). Серія «Мами» (2019). Фотографи: Ганна Грабарська, Ганна Золотнюк, Оксана Канівець, Євгеній Кершков, Максим Козьменко, Олександр Корняков, Інна Людвик, Антон Малиновський, Валерій Милосердов, Мустафа Найєм, Віктор Стадник, Олександр Течинський. Надано газетою «Дзеркало тижня».

Серія «Мами» (2019) представляє 300 портретів жінок, які втратили синів у російсько-українській війні на Донбасі в 2014-2015 роках. Ці фото слугують нагадуванням про те, коли почалася війна, і вшановують пам’ять юних воїнів, що загинули, захищаючи свою землю. Кожен портрет має підпис: імена матері та загиблого сина, його вік та пестливе ім’я, яким мама називала його в дитинстві.

Російська пропаганда невтомно намагається демонізувати українських вояків, називаючи їх нацистами за те, що вони боронять рідну землю. Як показали події 2022 року, російські пропагандисти змогли дегуманізувати українців в очах росіян (як військових, так і цивільних), посприявши теперішньому вторгненню.

Ще до російського нападу 24 лютого 2022 року у війні, про яку вже майже забули на Заході, загинуло більше 14 тисяч людей. Скільки гине зараз, не знає ніхто. Росія відмовляється офіційно визнавати свої втрати і приховує смерті багатьох солдатів від їхніх сімей, та матері загиблих українців знають про них і не збираються мовчати.

Такаші Муракамі (нар. 1962 р., Японія) Україна: війна і мир (2018). Полотно на алюмінієвій рамі, акрилова фарба, сухозлітні золото і платина. Надано центром сучасного мистецтва PinchukArtCentre (Київ, Україна)

Робота Такаші Муракамі «Україна: війна і мир» стала знаковим образом України, країни, що відстоює себе, бореться за мир і своє право на існування.

Ця назва, що відсилає до всесвітньо відомого роману російського письменника Льва Толстого, проблематизує сприйняття роботи, присвяченої боротьбі України з російським нападом. Чи можна читати українську історію через культурну оптику країни-агресора? Назва стає провокативним жестом, який спонукає глядача глибше поміркувати про взаємини культури, політики та насильства.

JR (нар. 1983 р., Франція) Валерія (2022)

П’ятирічна Валерія, українська біженка з Кривого Рогу, – одна з більш як чотирьох мільйонів українських дітей, що були змушені тікати з власних домівок, рятуючись від смерті.

Величезне полотно з монументальним портретом Валерії було розгорнуто у Львові в ході акції, покликаної привернути увагу до трагедії в Маріупольському драмтеатрі, розбомбленому російською авіацією. До створення цієї динамічної монументальної роботи автор залучив більше ста місцевих волонтерів. Фото Валерії потрапило на обкладинку журналу Time, а саму акцію неодноразово повторювали в різних частинах світу, востаннє – 13 квітня на площі Святого Марка у Венеції.

Підла й безжальна російська агресія проти українських міст і сіл, притулків, лікарень, дитячих садків і пологових будинків забрала життя незліченної кількості дітей.

Тетяна Яблонська (1917–2005 рр., Україна) Молодість (1969) Полотно, олія. Надано Національним художнім музеєм України

Для митців, які жили і творили в Радянському Союзі, звернення до пейзажного жанру часто було способом уникнути репресивного впливу соціального середовища та обійти загальнообов’язкові ідеологічні наративи. Картина Тетяни Яблонської «Молодість» нагадує сон або мрію про іншу реальність. Її герой заглядає в бездонну блакить маленького озерця, як у майбутнє, сповнене надії та схвильованого передчуття.

Хоч соцреалізм і був єдиним стилем, в якому було дозволено працювати радянським митцям, вони знаходили власні способи обходити його обмеження. Тетяна Яблонська була професоркою, дійсною членкинею Академії наук та Народною художницею СРСР, а також лауреаткою численних премій. Мало хто з митців мав такі ж привілеї та користувався такою ж прихильністю радянської влади. При цьому їй вдалося створити власний неповторний візуальний світ, сповнений яскравого світла й чистого повітря, який був за рамками будь-яких ідеологічних конструкцій. Наратив «Молодості» – абстрактний і поетичний, а кольори і стиль виконання картини створюють сюрреалістичне враження. Голий фантастичний ландшафт, зображений на полотні – це простір можливого, де нічого не вирішено остаточно та відкриті всі шляхи. 

Стефан Медицький (?–1689 рр., Україна) Покрова Богородиці (варіація ікони «Всіх скорботних Радість») Друга пол. XVII ст. Надано Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького

Богородиця захищає вірних, покриваючи їх єпископським омофором. Цей іконографічний сюжет існує лише у східнохристиянській традиції, хоч він і перегукується з західним образом Мадонни Милосердя. Культ цієї ікони-захисниці встановився в українській іконографічній традиції у XII-XIII століттях.

Поклоніння Покрові Богородиці найширше відображено в українській культурі та мистецтві періоду Гетьманщини. Богородиця вважалася святою покровителькою козацького війська, тож на Січі церкви освячували саме на свято Покрови. Відтоді образ Покрови Богородиці став символом української армії. Зараз він знову широко розповсюджується в українській візуальній культурі.

Протягом століть священні образи обростають різноманітними інтерпретаціями і трансформуються у візуальні архетипи, які сприймаються як у зв’язку зі своїм початковим релігійним значенням, так і в контексті сучасних історичних процесів. Тож у зібранні вірних під захистом Богородиці ми можемо вбачити людей, які ховалися від бомбардування під зруйнованим мостом в атакованому російськими військами Ірпені. А в її омофорі тепер легко роздивитися захисний «купол» безпольотної зони, про яку українці благають міжнародну спільноту.

Демієн Герст (нар. 1965 р., Велика Британія) Нещасна війна (2005) Бронза. Загальний тираж – 10 екземплярів. Надано з приватної колекції © Damien Hirst and Science Ltd. All rights reserved, DACS 2022.

Деякі історичні моменти вимагають однозначної реакції. «Нещасна війна» Демієна Герста – приклад такої реакції. Воєнні злочини, скоєні в Бучі, врізалися в нашу колективну пам’ять, хоч усі ми й розуміємо, що вони – лише верхівка айсберга. При цьому, попри їхню жахливу насильницьку суть, буває, що поза тіла жертви на фото випромінює несподівану силу та впевненість.

Поза фігури, зображеної в роботі Демієна Герста, запозичена з відомого етюду оголеної натури, який імпресіоніст Едґар Деґа створив у 1880 році, працюючи над своєю скульптурою «Маленька чотирнадцятирічна танцівниця». Попри те, що у версії Герста танцівниця не має голови, вона все ще міцно стоїть на своїх ногах, відлитих зі стерлінгового срібла, ніби безсмертна й непереможна істота з науково-фантастичного фільму.

Демієн Герст (нар. 1965 р., Велика Британія) Небо над кукурудзяним полем (2022) Полотно, метелики, побутова глянцева фарба. Надано з приватної колекції © Damien Hirst and Science Ltd. All rights reserved, DACS 2022.

Роботу «Небо над кукурудзяним полем» Демієн Герст створив на знак солідарності з Україною, в якості безпосередньої відповіді на жорстоку і неспровоковану агресію Росії. Метелики уособлюють водночас трагедію та надію, виступаючи символом і смертності, і безсмертя.

Митець пояснює свій неабиякий інтерес до метеликів тим, що вони здаються живими навіть після того, як помирають. Образ метелика має важливе значення у міфологіях багатьох народів. Він символізує духовне переродження, трансформацію, зміну, надію та життя.

Facebook, Instagram, Youtube, Artsy

#ThisIsUkraine #ThisIsUkraineDefendingFreedom

 

Місце проведення: Scuola Grande della Misericordia, Sestiere Cannaregio, 3599, 30121, Венеція, Італія

Період роботи: з 23 квітня по 7 серпня 2022 року

Години роботи: з 10:00 до 18:00 щодня, крім понеділка

Дні попередніх показів: 20 та 22 квітня, з 10:00 до 18:00

За сприяння Фонду Віктора Пінчука

Організовано PinchukArtCentre, Київ, Україна

Куратор Бйорн Гельдхоф

Share |

Відео

RSS Все відео
15.06.2015

Сюжет про виставку «На межі. Українське мистецтво 1985-2004» та виставку «Mute» Зінаїди Ліхачевої, ICTV, ФАКТИ ТИЖНЯ

15.06.2015

Сюжет про виставку «На межі. Українське мистецтво 1985-2004» та виставку «Mute» Зінаїди Ліхачевої, Euronews

14.05.2015

Сюжет про Український павільйон на 56-й Венеційській бієнале, ICTV, Факти тижня

14.05.2015

Сюжет про Український павільйон на 56-й Венеційській бієнале, ICTV

Сторінки 1 2 3 4 5 ... із 5
 
Створення та підтримка сайту: Креативна агенція «Арт Депо»