STILL JOY – FROM UKRAINE INTO THE WORLD @ ВЕНЕЦІЯ 2026. Подія в межах офіційної паралельної програми 61-ї Міжнародної мистецької виставки La Biennale di Venezia. Представлено Фондом Віктора Пінчука та PinchukArtCentre

7 травня 2025 року Фонд Віктора Пінчука та PinchukArtCentre відкрили проєкт «Тиха тривка радість» (Still Joy), що увійшов до офіційної паралельної програми 61-ї Міжнародної мистецької виставки La Biennale di Venezia. Під час церемонії відкриття виступили Віктор Пінчук, бізнесмен та філантроп, засновник PinchukArtCentre; Тетяна Бережна, віцепрем’єр-міністр з гуманітарної політики України, Міністр культури України; куратори виставкового проєкту Бйорн Гельдхоф, артдиректор PinchukArtCentre, та Олександра Погреняк. Гліб Стрижко, ветеран, морський піхотинець, що повернувся з російського полону, і Юлія «Фобія», старший сержант у Збройних Силах України, морський піхотинець і військовий медик, долучилися з промовою. 

Під час церемонії відкриття виставки Віктор Пінчук, говорячи про стійкість України під час війни та важливість мистецтва у складні часи, зазначив: «Я думаю, сьогодні багатьом людям у світі потрібно відчути силу радості. Тому що дуже багато українців можуть поділитися досвідом і розумінням радості. Україна дуже щедра у цьому прагненні ділитися. І я думаю, що мистецтво може допомогти вам у цьому та допомогти зрозуміти радість у складні моменти вашого життя. Ви маєте розуміти: підтримувати Україну – у ваших власних інтересах. І я вірю, що більшість людей у цій залі це розуміють».

Водночас він розкритикував рішення керівництва Венеційської бієнале дозволити Росії знову відкрити свій національний павільйон: «Нашого жахливого, божевільного ворога відсторонили від участі у Венеційській бієнале у 2022 році, а потім і у 2024-му. Чи стала Росія відтоді кращою? Давайте подумаємо про це разом. З 2022 року вони знищили десятки українських музеїв та бібліотек. Вони вбили сотні українських художників. Вони вбили сотні тисяч 

українців. І що вирішило керівництво Бієнале? Дозволити їм повернутися до Венеції. Це жахливе, ганебне й неприйнятне рішення».

Тетяна Бережна наголосила на стійкості українців: «Іноді про це дивно думати, але в Україні ми більше нічого не відкладаємо і не зволікаємо з планами. Ми знаємо, що маємо діяти тут і зараз, тому що завтра може ніколи не настати. Інколи ми жартуємо, що українці мають дуже гнучкий робочий графік. Якщо ти прокинувся живим – ти йдеш на роботу; якщо ні — не йдеш. Ось така реальність, у якій ми зараз живемо в Україні. Але попри це, у нас є натхнення, сила і енергія творити.

І як Міністерка культури, я справді дуже вдячна за цю виставку і подію, тому що завдяки цьому наші гості дізнаються більше про нашу країну і прекрасних людей, які живуть в Україні. Мені подобається вислів, що українці – це звичайні люди, які створюють надзвичайні речі. І це абсолютно правда».

Співкуратори виставки Бйорн Гельдхоф та Олександра Погребняк, розповідаючи про створення виставки, зазначили: «Усе почалося з історій радості. Історії радості – це те, що є нашою надзвичайною волею до життя і до захисту нашої свободи. Це також те, що допомагає нам об’єднуватися, а також – уявляти майбутнє. Перше питання, яке у нас виникло при створенні виставки: як ми можемо говорити про радість? Адже в час війни говорити про це досить контрінтуїтивно. На щастя, нам не довелося робити це самотужки. І коли ми почали про це думати, то зрозуміли, що не маємо права визначати, що таке радість. Ми звернулися до наших героїв». 

Гліб Стрижко, збережені свідчення якого стали відправною точкою та рушійною силою проєкту, говорить: «Я дуже люблю життя, і думаю, що життя теж любить мене. Я зміг переконатися в цьому ще в Маріуполі». Після розповіді про поранення та перебування у полоні, врешті Гліб оприявнив надважливу тезу: «І сьогодні я тут, щоб нагадати вам, що сила українців, зокрема, полягає в здатності знаходити радість щодня, попри все, незважаючи ні на що. Тож коли ви бачите українського чоловіка чи жінку, які щасливі й усміхаються, ви можете бути впевнені, що вони дійсно щасливі і незламні».

Юлія «Фобія», шлях до війни якої розпочався ще у 2014 році, надихнувшись вперше за весь цей час безпечним світанком, зазначила: «Війна не залишає часу на красиві слова. Вона руйнує контекст і ламає логіку. Змушує шукати сенси там, де їх не повинно бути. Але є те, що війна не знищила. Зв’язок між людьми, те, що тримає нас разом. Це не абстракція, це сила, яка піднімає, коли вже, здавалось, вже немає ресурсу. Ми піднімаємо тих, хто падає, підтримуємо тих, хто ламається. І, правду кажуть, у єдності наша сила. Говорячи про радість, це звучало недоречно в контексті війни. Можливо, це правда, але радість – це свідчення того, що ми ще живі і ще боремося».

Про виставку «Тиха тривка радість»

Виставка «Тиха тривка радість» (Still Joy) об’єднує провідних міжнародних та українських митців та мисткинь, які розмірковують над поняттям радості як життєвої сили та сміливого прояву людяності. Відправною точкою та рушійною силою проєкту є свідчення, почуті й збережені Глібом Стрижком, морським піхотинцем, ветераном, що повернувся з російського полону. Ці історії стають скульптурними елементами, завдяки яким фрагменти реальності знаходять своє місце в експозиції виставки.

Серед учасників та учасниць: Катерина Алійник (Україна), Пьотр Армяновський (Україна), Джанет Кардіфф і Джордж Б’юрес Міллер (Канада), Жуліан Шар'єр (Швейцарія), Тасіта Дін (Велика Британія), Раян Ґандер (Велика Британія), Ґабріель Ґолаят (ПАР), Нікіта Кадан (Україна), Жанна Кадирова (Україна), Алевтіна Кахідзе (Україна), Роман Хімей та Ярема Малащук (Україна), Павло Ковач (Україна), Богдана Косміна (Україна), Катя Лесів (Україна), Катерина Лисовенко (Україна), Сімоне Пост (Нідерланди), Ашфіка Рахман (Бангладеш), Деніел Тернер (США), Альваро Урбано (Іспанія), Леся Васильченко (Україна), Олексій Сай та Юрій Грузінов (Україна).

Експозиція розпочинається з відеоінсталяції, яка фіксує сцени рейв-вечірок у Києві, зняті відомим українським дуетом художників Яремою Малащуком і Романом Хімеєм до початку та під час повномасштабної війни. Далі — ідилічний пейзаж Катерини Алійник, де дрібна фауна вібрує під м’яким сяйвом місяця, та відеоесе Пьотра Армяновського, що поєднує реалії війни та сни, які бачило українське місто Маріуполь. Поверх завершується масштабною інсталяціє Сімоне Пост, створеною спеціально для цього простору. Вона переосмислює інтер’єр палаццо як солодку, тимчасову архітектуру зі справжніх цукерок, запрошуючи глядацтво у мить дитячої радості.

Далі виставка слідує за окремими історіями — про втрачені спільноти, про любов, що знаходить нові форми. Лауреатки премії Future Generation Art Prize Ашфіка Рахман (Головна премія, 2024) та Жанна Кадирова (Спеціальна премія, 2014) у своїх унікальних роботах розповідають про досвіди вимушеного переміщення:  витривалість, турботу та відповідальність одне за одного; мерехтлива інсталяція Рахман створена з індуїстських храмових дзвіночків, підвішених на золотих шовкових нитках, вступає у діалог із рослинами, врятованими з розбомблених українських будівель — в інсталяції Кадирової, що формує особливий простір з лайтбоксів та живих рослин, які проходять свій шлях як «біженці», відновлюються та отримують піклування.

У відеоінсталяції Ґабріель Ґолаят радість глибоко особиста, часом вона наділяє силою, а інколи сповнена смутку — у новому циклі тривалого проєкту українські солдати та цивільні особи з ЛГБТКІА+-спільноти діляться особистими свідченнями. Радість, як спогад і любов, присутня у 39-хвилинному плівковому фільмі Тасіти Дін «Якби я була в Адлоні» (2025), героями якого стали український художник Борис Михайлов та Віта Михайлова, його дружина, співавторка та муза. У фільмі показано одне надвечір’я в однойменному берлінському готелі, відомому своїми зв’язками з інтригами та шпигунством часів Холодної війни. Поруч розташована інсталяція Джанет Кардіфф та Джорджа Б’юреса Міллера «Розмови з моєю матір’ю» (2023), де телефони стають ниткою, що пов’язує нас із тими, кого вже немає серед нас.

Далі виставка переходить до тем ландшафту й тіла. Роботи Дін, Кахідзе, Урбано, Сая, Ґандера, Шар’єра та Кадана, кожна по-своєму, свідчать про те, як людська присутність залишає сліди та шрами. Від масштабної аналогової фотографії Дін зі столітнім деревом сакури до металевого паростка калини (Viburnum) Урбано — рослину, яку не торкаються, щоб понюхати чи зірвати — усе тихо розчиняється у простій радості вижити на полі бою. В тому самому виставковому залі розташовано тату-салон Кахідзе, де вона дозволяє відвідувачам буквально залишити на собі слід від виставки й спогад про радість назавжди. Експозиція завершується монументальним малюнком, на якому зображено історичну сцену «тихого рейву», зафіксовану провідним українським художником Нікітою Каданом, де тіла перетворюються на ландшафт, що балансує між зародженням та втратою.

У своїй багатошаровості виставковий проєкт «Still Joy» є відгуком на сьогодення — її коріння лежить в Україні і простягається далеко за її межі — крихка, але стійка, радість триває.

Повернутися до списку статей