Рус Укр Eng

Інтерв’ю та статті

11.12.2009

Вечеря з FT: Віктор Пінчук

Автор: Христя Фріланд

Віктор Пінчук мав обідати з прем’єр-міністром України, а замість того зрештою повечеряв зі мною. Принаймні не було проблем зі столиком: Пінчук зарезервував увесь готельний ресторан. Це нормально, якщо ти один з найбагатших людей в Україні (2,6 мільярда доларів статків, за Forbes), маєш будинок у Лондоні вартістю 80 мільйонів фунтів і жадібно колекціонуєш сучасне мистецтво.

Та обмеження є навіть в олігархічної величі. Їдальня та прилеглий сад зарезервовані не для нас одних – тут проводиться барбекю-вечірка, завершальна подія двох геополітичних конференцій, які Пінчук скликав у Ялті, кримському курортному містечку, любому і царям, і комісарам.

Щорічне зібрання, вже шосте, – це лише частина Пінчукової кампанії з утвердження себе солідним гравцем у світі міжнародних плутократів із розвиненим почуттям громадянського обов’язку. Він уже є членом Світового економічного форуму – того, що збирається раз на рік у Давосі, – а також одним із провідних іноземних спонсорів фундації колишнього [американського] президента Clinton Global Initiative.

15 років тому Пінчук був трубним магнатом і мешкав у рідному місті Дніпропетровськ, що в Східній Україні. У 2004-му він уже запрошений на бенкет до 80-річчя Джорджа Буша-старшого. Зараз, буваючи на Мангеттені, він перетинається з такими постатями, як Керолайн Кеннеді та Джефф Кунс, і отримав право стати інвестором General Atlantic, елітного інвестиційного фонду.

Членство в західній плутократії було кінцевою метою багатьох мільярдерів, які випірнули з-під уламків колишнього Радянського Союзу. Але Пінчукове прагнення до міжнародного магнатського статусу поєднувалося з однаково наполегливими зусиллями з перетворення України на актора міжнародної сцени – з собою в ролі продюсера, звісно. Білл Клінтон і Тоні Блер, розпочавши у своїх післяпрезидентських життях прибуткові турне в якості міжнародних спікерів, побували на його Ялтинській конференції; американський мільярдер і філантроп Елі Броуд гостював на супердачі Пінчука під Києвом; а минулого року він профінансував в українській столиці концерт Пола МакКартні.

За вечерею Пінчук усіляко наголошує на цьому українському зв’язку. Вирішивши, що наше меню конче має включати кухню його країни, Пінчук робить замовлення за двох. На “закуски” він вибирає м’ясну нарізку, включно з салом – гордістю української кулінарії; копчену рибу; і деруни. Серйозний традиціоналіст промочив би всю цю солонинку горілкою. Але зараз такі напружені два дні (кандидати у президенти України особисто відвідали Ялту, а я ще й узяла відеоінтерв’ю в Алана Ґрінспена, Джорджа Сороса й Домініка Строс-Кана), що Пінчук пропонує полегшений варіант – пляшку бургундського. Він вибирає те, яке, за його словами, “добре, але не занадто добре”.

Зараз суботній вечір, майже десята. Пінчук, якому виповнюється в грудні 49, одягнений в акуратно напрасовані чорні джинси й смугасту блакитну сорочку. Його від природи чорне волосся береться сивиною й підстрижене дуже коротко, напевно, щоб приховати відступ лінії волосся. Стрункий, з пильними карими очима, він щасливий – конференція позаду і вдалася, – але надто зосереджений на нашій бесіді, щоб його можна було назвати розслабленим. Він пропонує розмовляти російською, українською чи англійською, як того вимагає розмова, й чудово дає раду з кожною з цих мов.

Для початку я кажу Пінчукові, що, як розповів мені один із членів наглядової ради його фонду, перш ніж погодитися на це місце, він спитав Пінчука: мета справді, як і проголошується, – лобіювати вступ України в Європейський Союз – чи в основному забезпечувати політичну протекцію на шляху Пінчука з олігархів у державні мужі?

Чи було питання члена ради справедливим? Пінчук, ніби граючись, якийсь час ухиляється від відповіді, а потім майстерно й несподівано парирує. “Чесно кажучи, ця тема – членство в Європейському Союзі – не дуже сильна протекція, – каже він. – Значно потужнішою протекцією є, наприклад, свобода слова. А якщо говорити про Європейський Союз, то яка це протекція?”

Чому свобода слова в цьому сенсі краща? “Та бо решта світу дуже любить про неї говорити, – каже Пінчук із дещо стомленим виразом обличчя східного європейця, що мусить пояснювати очевидне наївним вестернерам. – Якщо хтось на тебе нападає, можна заявити: «Це ж тому, що я за свободу слова». Грати в цю гру значно легше”.

У такому разі чом би не зробити свободу слова своїм провідним мотивом? Пінчук злегка всміхається, і в мене з’являється відчуття, що мною маневрують.

“Тому що для мене йшлося значно менше про піар, а більше про справжню суть, – каже Пінчук. – Мене менше цікавила протекція, а більше – реальна участь”.

Головною мотивацією його громадської діяльності, розповідає він, є переконання, що “моє покоління надзвичайно везуче, і це справді чудове життя”.

Коли ти, зростаючи, бачив себе в майбутньому радянським металургом, а натомість став мільярдером зі справами по всій планеті, то точно вважатимеш себе надзвичайно везучим. Але в Пінчука дещо фундаментальніше на думці. Його удача в тому, каже він, що він є свідком народження нової української держави.

Приносять закуски. Я сама канадка українського походження, й мені вони здаються смачнючими. Пінчук трохи вимогливіший: “Ми не в двозірковому мішленівському ресторані*, але нічого. Для української кухні досить нічого”.

Його ентузіазм щодо українського проекту розбудови нації дивує. Пінчук, сам єврей, виріс на сході України, де століттями правила Росія. Чи почувався він українцем змалку? “Ні, дитиною я пишався, що є радянським громадянином. Я ніколи не почувся українцем чи росіянином”. Пізніше Пінчук повернеться до цього: свого часу, каже він, розвал СРСР здався йому “великою трагедією... Я любив Радянський Союз, був гордий за нього”.

Як виявилося, розвал Радянського Союзу був найкращим, що коли-будь сталося з Пінчуком. Він був єдиною дитиною “дуже шанованих і дуже бідних” радянських інженерів. Сім’я мешкала в малесенькій квартирці. “Я часто кажу своїм дітям [їх у нього троє – донька від першого шлюбу, пасинок і донька від другого]: «Площа цієї гардеробної більша за квартиру, де ми жили з батьками»”.

Пінчук пішов стопами батьків у металургію, але, каже він, “підприємництво було у мене в крові... Я справді любив гроші. Хай це було один чи два рублі, але як же вони мені подобалися!” А ще він, розповідає, був “завжди щасливцем, дякувати Богові”. Те щастя проявилося з приходом перебудови і спокусливих можливостей, які вона пропонувала в комерції.

Час їсти борщ, поданий з класичним українським супроводом – пампушками. Пінчук домовляється з офіціантом, щоб пампушки, за традицією, були вмочені в часниковий соус.

І повертаємося до повільного краху радянської економіки й до того, як Пінчук відкрив у собі талант відновлення ланцюгів постачання в промисловості, що розпадалися швидше, ніж втрачала політичний вплив Компартія. Типовий колишній радянський бізнесмен, як розповідає мені Пінчук, каже: “«Не питайте, як я заробив перший мільйон!» У мене ж абсолютно інша історія. Я з гордістю розповідаю про свій перший мільйон”. І він починає оповідь про те, що називає своєю першою мільйонною оборудкою: як за холодильники та мікрохвильовки він купив вугілля на українських шахтах, що через серію транзакцій трансформувалося в чавун у чушках для російського заводу.

Історію уриває Джеймс Вольфенсон, екс-голова Світового Банку, який підходить до Пінчука поговорити про їхні плани на наступний день. Вони разом летять на приватному літаку Пінчука до Дніпропетровська, щоб провести разом із Пінчуковими батьками Йом-Кіппур. “Ми завтра молитимемося, – пояснює веселий Вольфенсон. – Це єврейський день спокути, а в нього чимало гріхів, тож я спробую допомогти йому й помолюся з ним”.

Металургія може бути покликанням Пінчука, а підприємництво – професією, однак його справжній геній полягає у встановленні дружніх стосунків із впливовими людьми. Один із найважливіших особистих зв’язків налагоджено з Леонідом Кучмою, президентом України до Помаранчевої революції, та його донькою Оленою, яка стала другою дружиною Пінчука в 2002 році. Приєднання до родини Кучми катапультувало Пінчука з Дніпропетровська на вершину української політики – він переїхав до Києва й навіть відбув два терміни у парламенті з 1998 по 2006 роки.

Пінчук пам’ятає день, коли познайомився з Оленою: 17 листопада 1996 року. Провідний російський актор, який став особистим другом, запросив Пінчука на театральну виставу у Києві. “Він сказав мені: «Прийде дружина президента України. Я тебе представлю», – пригадує Пінчук. – Я прийшов. Чому б ні? Я був з Дніпропетровська і не знав людей”.

Пані Кучма прийшла з Оленою: “До другої дії я встиг закохатися по вуха”. Але роман наштовхувався на ускладнення. “Я був одружений, і вона була одружена, – каже Пінчук. – Її чоловік був сином прем’єр-міністра Криму. Ви можете уявити цю історію – донька президента, син прем’єр-міністра і я, єврей”.

Заради батькової кар’єри Олена намагалася порвати, каже Пінчук. “Ми намагалися припинити наші стосунки”. Потім – якби це був фільм, то тут мав би бути саундтрек Елтона Джона, іншого друзяки Пінчука – загинула принцеса Діана. Пінчук та Олена не бачили одне одного того літа, але він зателефонував до неї наступного дня, й вона запропонувала зустрітися: “Після цього ми ніколи не переривали стосунків, а згодом вона пояснила, що ця трагедія справила дуже великий вплив”.

Прибуття основної страви – досконало приготовленої котлети по-київськи – дає мені шанс перевести розмову від пінчукової версії “Ромео і Джульєтти” до очевидних фінансових наслідків цього альянсу. Як усі посткомуністичні мільярдери регіону, він скористався з багатих приватизаційних оборудок. Зокрема, купівля Нікопольського феросплавного заводу, одного з найбільших світових виробників сплавів, спровокувала судовий позов від конкурента по бізнесу, в якому Пінчука звинуватили у незаконному використанні сотень мільйонів доларів. (Пінчук спростовував усі звинувачення, і справу було закрито в 2006 році.)

Його купівля спільно з колегою-олігархом Рінатом Ахметовим “Криворіжсталі”, одного з найбільших металургійних підприємств світу, була ще більш суперечливою. Обурення громадськості цією оборудкою стало одним з імпульсів Помаранчевої революції 2004 року. Юлія Тимошенко, теперішній прем’єр-міністр та провідний кандидат на президентських виборах 2010 року, анулювала продаж та організувала телевізійний аукціон із повторного продажу компанії.

Це стало однією з найбільших бізнесових втрат Пінчука, а також політичним досягненням Тимошенко, яким вона найбільше пишається. Утім, вона відвідала його цьогорічну конференцію та виголосила промову, яка транслювалася його телеканалом, що засвідчило як примирливий характер української політики, так і гнучкість Пінчука.

Збудувавши свій капітал на одній революції (розвал СРСР) та переживши другу (Помаранчеву), Пінчук, схоже, порівняно легко витерпів останні конвульсії глобального капіталізму. Його промисловий бізнес сильно постраждав від падіння цін на його продукцію, і Пінчук був змушений відкласти ІРО своєї основної компанії “Інтерпайп”. Але ці втрати перекрив продаж його українського банку в часи піку цін на ринку.

Прибула наша остання страва – вареники з вишнями, солодка українська версія равіолі, яку подають зі сметаною. Поки ми їмо, Пінчук розповідає про свої наступні проекти. Серед них і пропозиція організувати “найгарячіший” захід Давоської конференції 2010 року – дебати між двома головними кандидатами на українське президентство.

Так само він захоплений іншим заходом – конкурсом, який має визначити провідних сучасних митців України і журі якого очолює Деміен Герст. [Переможця вже оголошено.] Найбільші черги у Києві, каже мені Пінчук, до його PinchukArtCentre, де виставляється одна з найбільших колекцій сучасного мистецтва на схід від Берліна. “Я маю створити середовище для нового покоління. Сучасне мистецтво допоможе мені модернізувати наше суспільство”, – каже він.

Уже майже північ. Перш ніж піти, Пінчук ставить мені дуже українське питання: “Чи достатньо було для Вас їжі?” Я запевняю його, що так, і питаю, чи можу я сплатити рахунок. Він каже, що це необов’язково, адже він винайняв на вечір цілий ресторан. Я пояснюю, що для рубрики “Обід з FT” мені потрібен рахунок зі вказаними стравами і що саме я маю заплатити. Я вже приготувалася до суперечки: це не до смаку слов’янському чоловікові, особливо мільярдерові, дозволяти жінці сплачувати рахунок.

Але Пінчук швидко навчається західних стандартів, тож негайно організовує для мене рахунок, хоч і вагається перед тим, як його мені передати. Замовляючи страви, Пінчук припускав, що пригощає: “добре” бургундське, як виявилося, коштує 300 доларів за пляшку. Темою нашої зустрічі була відданість Пінчука будівництву нової української ідентичності, і він постарався підібрати відповідне меню. Але навіть частуючись салом, борщем та варениками, він не здатен утекти від того факту, що він олігарх.

Джерело: Financial Times, автор: Христя Фріланд
Share |

Повернутися до списку статей

Створення та підтримка сайту: Креативна агенція «Арт Депо»