Рус Укр Eng

Інтерв’ю та статті

28.11.2014

Future Lovers

За два дні до поворотних парламентських виборів, які зацементують європейське майбутнє України, в фойє київського готелю Прем'єр Палас інструментальна версія пісні Ріанни “Only Girl (In the World)” була єдиною ознакою того, що ми в іншому часовому вимірі, а не напередодні Помаранчевої революції 2004 року. Майже-олігархи в куртках «пілот» і «їжачками» на головах заганяли своїх подруг з кінськими хвостами і пласкими обличчями до ресторану для частувань у стилі «меню для нього і для неї», а їхні охоронці – всі як один вдягнені ліпше за своїх босів – сидячи нависали над своїми смартфонами та час від часу позирали на дівчат-хостесс, які заклопотано носили чеки в еротичне кабаре поверхом вище.

Я чекала на письменника Адама Кляйнмана і художників Розеллу Біскотті та Карлоса Мотта, котрі прибули до столиці на відкриття виставки номінантів (Біскотті та Мотта серед них) третього конкурсу на премію Future Generation Art Prize. Мої співбесідники з’явилися одночасно з постійною відвідувачкою закладу, яка впевнено-гордо пройшла повз нас – з начосом, у червоному тісному платті та в одній з тих шуб, на яких можна розрізнити маленькі лапки колишніх власників цього хутра. «Коти», - не довго думаючи зауважив Кляйнман. «Ймовірно», - невпевнено погодилась я, припускаючи що йдеться про шубу. Насправді він мав на увазі бродвейський мюзикл.

Сам факт, що такий карикатурний Київ продовжує існувати після Майдану, стало однією з ключових тем для розмов 26 жовтня, у день виборів, результат яких забезпечив країні місце у про-європейській коаліції – хоча варто зазначити, що повстанці на сході країни утрималися, оголосивши сепаратистське голосування наступного тижня. Напередодні виборів українська столиця вся обклеєна агітаційними плакатами - суміш антикорупційних закликів у купі з більш суперечливим патріотизмом на кшталт жовто-синіх банерів з кличем "Слава Україні!". З Майдану зникли сторонні арт-інсталяції (приміром, скульптура поваленого президента Віктора Януковича на горезвісному золотому унітазі, заточеного в клітці поруч з суддівською трибуною). Натомість з’явилися рекламні щити-складачки з дешевими роздруківками тематично перемішаних зображень: натовпи активістів Майдану, уламки збитого малазійського авіалайнера і незрозуміла добірка фото з солдатами у повній екіпіровці, які жваво спілкуються з дідами на велосипедах або притискають біляві голови малечі до грудей, завішаних зброєю.

По периметру вишикувалися «Фото-докази російського тероризму», починаючи від ретельно ідентифікованих продовольчих карток і закінчуючи фото з мобільного телефону, на якому зображено танк з російським прапором з гаслом, що в перекладі означає щось на кшталт «Донбас або смерть!». І коли до мене підійшов чоловік з проханням дати грошей «для солдат», я не зрозуміла, для яких саме він мав на увазі. Пройшовши у бік саморобного меморіалу «Небесної сотні» (полеглих героїв Майдану), мінусова температура узяла своє і я почала шукати в сумці серветки. «Крупним планом! Крупним планом!» почула я чиєсь сичання англійською. Я озирнулася, щоб побачити американську знімальну групу та їхню камера, спрямовану прямісінько на мене. Їм здалося, що я плакала.

«Якщо подивитися міжнародні новини, то Київ виглядає ніби якась мертва зона», – каже мені художниця Жанна Кадирова, з якою ми разом «розмерзалися» в кав’ярні «На Станіславського» – популярна місцина, що передає побут радянської інтелігенції: антикварні кушетки і стелажі, наповнені літературою для невибагливого читача. Торік Кадирова стала володаркою Премії PinchukArtCentre для молодих українських художників і тому була номінована на Премію Future Generation Art Prize. Я запиталася чи її зв’язки з засновником арт-центру, Віктором Пінчуком, бува не завдали клопоту в час, коли нападки на олігархів стали криком моди. Відповідь була майже миттєвою: «Я не змогла б створити жодної роботи в цьому році без підтримки Пінчука. Крім того, ніхто насправді не має ніяких нарікань на нього. Він поводиться стримано. Він не намагається керувати країною, як решта».

Колись відомий своїми пишними вечірками (а хто ще міг привезти Деніела Крейга і Ніколаса Сероту на тусовку в арт-центрі?), найдружелюбніший по відношенню до арт-світу олігарх дійсно приглушив екстравагантність, не рветься до влади, зосереджуючи свою увагу на благодійній діяльності та мистецтві – що само по собі стає дедалі менш популярною розвагою. За словами заступника арт-директора PinchukArtCentre, куратора Бйорна Гельдхофа, відвідуваність впала на 40 відсотків протягом останніх декількох місяців. «Існує хибна думка, що мистецтво є другорядним або недоречним у даний час,- поскаржився Гельдхоф. - На щастя, здається, люди починають розуміти, що дихати теж потрібно».

PinchukArtCentre сподівається, що третій конкурс на здобуття премії Future Generation Art Prize і стане тим самим ковтком свіжого повітря. Відбіркова комісія з Гельдхофом у лавах, а також куратори Сунь Донгдонг, Саймон Кастетс і Давид Ріфф, перебрали понад 5500 заявок з 148 країн, аби скласти список з двадцяти одного художника і колективів, що походять з таких далеких теренів, як Зімбабве, Перу, Куба, Кувейт і Чеченська Республіка в Росії. Остаточне рішення, як і ім’я володаря призових $100 000, буде оголошено 6 грудня після дебатів журі, до складу якого увійшли куратори Адам Шимчик, Філіп Тінарі, Франческо Бонамі та Бісі Сільва, а також митці Ян Фабр і Доріс Сальседо.

До відкриття виставки номінантів Премії відбувся огляд робіт художників-патронів премії – Андреаса Ґурскі, Деміена Хьорста, Джеффа Кунса і Такаші Муракамі – з колекції арт-центру. «Ми хотіли продемонструвати незмінність підтримки премії з боку наших патронів, але ми також розуміли, що маємо зважати на зміст», - пояснив Гельдхоф, коли ми оглядали поєднання зображень в’язниць від Андреаса Ґурскі з інсталяцією Хьорста «Історія болю» (1999), в якій чималий нагнітач повітря не дає пляжному м’ячу опуститися на вістря цілої дивізії кухонних ножів. Мої очі зупинилися на фото хтиво-сексапільної стриптизерки авторства Муракамі, яка кокетливо тримала шприц. «Ну, ви розумієте, - додав зніяковіло Гельдхоф. - Медсестра».

На основну виставку я потрапила, коли Пінчука вже проводжали. «Він насправді гарно відгукнувся про роботу» - розмірковував Карлос Мотта. Це навіть вражає, зважаючи на специфічність проекту, в ході якого Карлосу довелося співпрацювати з місцевими адвокатами, аби скласти хронологію репресій ЛГБТ-спільноти в Україні. Плакати з результатами роботи були розміщені в лайт-боксах по всьому Києву та роздавалися українською й англійською мовами на виставці біля зали з експозиції художника, яка досліджує сексуальність обох Америк та підступний вплив західної моралі на податливі звичаї доколумбової епохи.

Ще декілька залів позаду і Сесіль Еванс воскрешає привидів, створивши тривимірну модель актора Філіпа Сеймура Хоффмана, який озвучує «Гіперпосилання або це насправді не відбувалось», (2014) - 25-хвилинний фільм, що досліджує психологічні наслідки життя без тіла. Онлайн-версія «Філа» спілкується з відвідувачами через мобільні пристрої. Колектив GCC укомплектував свій простір іншим аватаром, який говорив дивакуватою нео-Заумською мовою про першокласні інтер’єри та розкішні годинники, доки незрозумілий кришталевий об’єкт обертався неподалік на підставці. Говорячи про темну сторону цифрового світу, Джон Рафман захоплює домашній простір (крісло, душова кабіна, шафа) для перегляду гіпнотичних потоків зображень, поцуплених з Глибокого Інтернету. «Ви можете розслабитися. Це має ввести вас в транс», - запевняв він, доки я вмощувалася в крісло, зачаровано споглядаючи відео з туристами, що плавали в китайському «Мертвому морі». «А, це просто китайці плавають», - пожалілася своєму супутнику якась українка позад мене.

Наймолодший з номінантів на премію, 23-річний Аслан Ґайсумов, повертає у реальність фільмом, у якому кадри з Грозного, що виблискує багатством, чергуються з тими ж кадрами, але вже відтвореними на фоні стін зруйнованого Будинку культури. Не віддаляється від реальності і чилійська художниця Пілар Кінтерос, яка використовує свій виставковий простір як відкриту майстерню, де збирає до купи картонні елементи у спробі відбудувати фонтан «Дружби народів», який з Майдану Незалежності поїхав на далекі села, з тим щоб звільнити місце для скляного купола атріуму підземного торгового центру. В листопаді художниця планує провести ходу, під час якої сурогатну пам'ятку буде перенесено з PinchukArtCentre назад на площу і реконструйовано. «Як ви отримати дозвіл?», - ​​ здивовано питаю Гельдхофа. «Новий мер міста, - каже він про Віталія Кличко, однієї половини зіркового дуету братів-боксерів, який НЕ має стосунку до вагітності Джульєти Барнс із серіалу «Нешвіль», - з великим розумінням ставиться до того, що ми робимо».

Хоча проект Кінтерос є чи не єдиним експонатом напряму пов'язаним з Майданом, ­політичної напруги в рамках всієї виставки більш ніж достатньо: від роботи Неїла Белуфа «Світове панування» (2012) до нещадного відео-маніфесту Настіо Москіто, чи то жорстокої африканської П'єти зімбабвійця з пропискою в Йоганнесбурзі (наслідок скандалу через портрети Роберта Мугабе) Кудзаная Чіурая. Коли я сказала йому наскільки проникливим є його твір, Чіурай знизавши плечима відповів: «То це тому ніхто не затримується у залі надовго?». Більш дружелюбною виявилася інсталяція Микити Кадана з чучелом оленя в інтер'єрі «убитої» кухні. Я поцікавилася значенням оленя. «Якби я поставив лося, - аргументував Кадан,- це було б смішно».

Залишивши дикі вечірки у минулому, цього разу Пінчук відкрив виставку стриманим прийомом на останньому поверсі арт-центру, де я вхопила шпажку з філе морського окуня і приєдналася до художників Келлі Спунер, Еллісон Вієйри та Хе Сяньюя. Неподалік, через один столик, куратор Катя Дьоготь спілкувалася з групою Public Movement, чий перфоманс у день відкриття – хода маршрутом втечі активістів Майдану – в останню хвилину довелося відкласти після того, як несерйозний інцидент наполохала компанію, що надавала в оренду автомобіль.

Здається, ці товариші схиблені на оренді. Попереднього вечора учасники колективу GCC взяли на себе завдання організувати автобус, як особливий жест до дня народження Джона Рафмана, котрий прибував з Парижа опівночі. «Якщо ви зайдете в автобус, то не вийдете з нього до четвертої ранку», - попередив мене Карлос Мотта. («Не раніше десятої ранку, я б сказав», - виправив свого колегу по групі Азіз Аль Катамі, до сих пір ховаючись за сонцезахисними окулярами). Наступної ночі планку було піднято до неба, адже п'ять десятків гуляк висипалися на холодні вулиці в пошуках афтепаті. Після числених спроб знайти достатньо місця в барах (Кадирова з Каданом очолили пошуки, а Бйорн Гельдхоф виконував обов’язки регулювальника у місцях переходу вулиць), ми, врешті-решт, взяли курс на «Душ» – клуб, який відкрився раніше, щоб розмістити увесь наш загін. «Коли ми повернемося в сюди в грудні, у нас буде Party-автобус, завжди», – вирішив Амаль Халаф з GCC . «А переможець його оплатить!», - додав Ґайсумов. Зрештою, хіба ж Київ не заслуговує на демократичне Future?

Джерело: artforum.com
Share |

Повернутися до списку статей

Створення та підтримка сайту: Креативна агенція «Арт Депо»