Преса про нас
Всепроникна пам’ять
70 років тому в Києві німці розстріляли 34000 євреїв
Київ 28 вересня. Парк залитий сонцем, пагориста місцина. Бабусі з онуками на колінах, юнаки з юнками на лавках, у кущах - пусті пляшки з-під горілки, а на задньому плані - квартали околиць - це Бабин Яр в Києві.
Не можна сказати, що тут ніхто не згадує про те, що сімдесят років тому Голокост досяг тут своєї першої вершини, все-таки тут є встановлено кілька пам’ятників. Бронзова Менора людського зросту стоїть на галявині, хоча від станції метро «Дорогижичі» відсутній вказівний знак на звивисту стежину до неї. Треба самому знати, як пройти: спочатку повз телевежу, потім від будинку №44 наліво через вузький прохід, ще невеликий відрізок шляху парком, і нарешті ви на місці. І хоча немає жодної таблички із написом, проте є працівниця парку, що підстигає кущі. Діти катаються на самокатах.
Рівно 70 років тому, 29 та 30 вересня 1941року німецькі солдати та поліцаї вбили тут 34тис. чоловік.
Більшість з них були київськими євреями. Жертв змушували роздягатися догола, потім їх протягом двох днів розстрілювали у яру на околиці міста (яка сьогодні є парком відпочинку на околиці міста). Пізніше злочинці підірвали схили яруги, щоб поховати мертвих. Ця бійня, вчинена через кілька місяців після початку війни проти Радянського Союзу, стала початком знищення євреїв на Україні. До кінця німецької окупації в 1944 році жертвами масового знищення, за сьогоднішніми оцінками, стали близько півтора мільйонів людей. Тим самим Україна стала основним місцем здійснення Голокосту –після Польщі, країни, в якій нацисти побудували табори смерті.
Проте пам’ять про Шоа в Україні поблякла. Коли Україна ще була у складі Радянського Союзу, мала місце ідеологічна настанова враховувати знищених євреїв разом із загиблими солдатами, партизанами та мирним населенням в загальному числі жертв; окрема пам’ять про Голокост не припускалася. Тому у суспільній свідомості особливий характер нищення євреїв досі не закарбований. У 2006р попередній Президент Ющенко хоча і вшанував своєю присутністю 65-річніцю пам’ятника Бабиного Яру, проте такі експерти, як Борис Забарко, голова Української асоціації євреїв, що пережили Голокост, скаржиться на те, що українське керівництво – тепер уже при Президенті Януковичі – досі «практично не цікавиться цією темою». Замість того були зроблені спроби акцентувати як «національну трагедію» Голодомор - тобто, організований Сталіним штучний голод 1932-1933 років, що забрав мільйони життів. Ця катастрофа, на їхню думку, є дійсно «українською трагедією», в той час як нищення євреїв було нещастям «інших».
На користь такої думки є аргументи. На Україні, досі немає серйозного єврейського музею і немає значного меморіалу Голокосту. Дискусії про колабораціонізм частин власного населення із німецькими вбивцями на шталт тої, що зараз інтенсивно і болюче ведеться у сусідній Польщі, в Україні проходять майже без участі громадськості. Байдужість держави та її установ, принаймні останнім часом, частково компенсувалася приватними ініціативами. Однією із найважливіших таких ініціатив стала дослідницька робота французького католицького священика Патріка Дюбуа, який в останні роки невтомно мандрував Україною й опитав більше 2тис. очевидців винищувальних акцій та місць поховання. Під час експедицій йому вдалося локалізувати кілька сотен досі невідомих братських могил.
Результати цієї дослідницької роботи зараз представлені в Києві за підтримки українського мільярдера Віктора Пінчука і та за співпраці багатьох дослідницьких організацій, а також посольств Німеччини, Франції, Ізраїлю та США на невеликій, але надзвичайно зворушливій виставці.
Для експертів виставка під назвою «Голокост від куль - масові розстріли євреїв на Україні в 1941-1944рр» не є особливим відкриттям. Фото чоловіків-євреїв, які в якихось невідомих місцях на Україні риють собі могили, фото голих жінок, що в паніці притулилися одна до одної, і чекають на своїх убивць, жахливі фото німця, який під Івангородом впритул розстрілює жінку з немовлям на руках, - не є чимось новим для істориків.
Особлива цінність виставки полягає в тому, що вона певною мірою дивиться на Голокост українськими очима: стрижнем показу є як раз відеозаписи інтерв’ю, які отець Дюбуа брав в українських очевидців. Тут українська публіка бачить, як їх бабусі намагаються висловитися перед хронікером і як вони стримують сльози, розповідаючи про те, що тоді бачили. Відвідувач виставки може побачити українських школярів та їх батьків, що, жахнувшись, притуляють руку до рота, слухаючи в навушниках свідоцтва старих людей. Так пам’ять про те, що почалося в Бабиному Яру, поступово проникає в українське суспільство.







































































































