Іноземці нас покажуть в Українському павільйоні Венеціанської біенале

Вчора країни-учасниці 52-ої Венеціанської бієнале сучасного мистецтва офіційно представляли національні павільйони, міжнародний куратор Роберт Сторр та український меценат Віктор Пінчук говорили про мільйони, а Елтон Джон в гостях у українських художників вперше задумався про поповнення своєї колекції портретами харківських бомжів. Різні грані українського світу у Венеції вивчала ОЛЕНА РИБАКОВА.

Венеціанська бієнале - це як мінімум дві гігантські виставки одночасно. Одна - збірна солянка художників з різних країн, яких відбирає міжнародний куратор (цього року ним став професор Йєльського університету Роберт Сторр, що вже прославився конфліктом з міжнародним комісаром Ренато Квалья через перевищений бюджет в мільйон євро). Інша - національні павільйони, стенди і намети, де своє саме-саме показують окремі країни.

Так от, на відміну від колег-кураторів з Європи, Америки, Канади, Японії, яким кожні два роки доводиться сушити голову над слоганом і концепцією, для улаштовувачів української експозиції у Венеції в цій частині все ідеально просто. Вже четвертий рік Україна намагається розповісти всім, хто такі українці, де живуть і чому так трепетно реагують, угледівши синьо-жовтий прапор над Гранде-канале або почувши на берегах лагуни рідну мову.

Про те, що і на цей раз іншого Венеція від нас не дочекається, на відкритті з гордістю оголосив комісар українського павільйону Пітер Дорошенко. Четверо художників в збірній експозиції представляють Україну, хоча всі четверо в Україні давно не живуть. Ще четверо - стовідсоткові іноземці, що не знають про цю дивну "землю навколо Чорнобиля" майже нічого.

У тих, хто нас не знає зовсім, як, наприклад, прима британського відео-арта Сем Тейлор Вуд, ми вийшли навіть красивими. Українців пані Вуд знайшла на туманному Альбіоні: танцівника, якого приютив Лондонський королівський балет; гастарбайтеров, що нудьгують в кафе; домогосподарку, найняту, щоб доглядати за немолодим британцем. Все це стилізовано під класичні полотна і відформатовано так, щоб було схоже на відео.
Танцюрист, що підстрибнув, ледве помітно переміщається по повітрю. Дим над сигаретою в'ється так, ніби біжить цівка піску. Одна з найсильніших робіт художниці в українському павільйоні - відеоілюстрація до вірша Уїльяма Батлера Йєйтса: лебідь поволі, пір'їнка за пір'їнкою, тане поряд з тілом мертвої дівчини. Вийшов майже філософський етюд про межі матерії в часі і просторі - щоб таке побачити, до речі, цілком можна стерпіти навіть просторікування про українську гастарбайтерську душу, яка теж десь там розчленовується в чужій землі далеко від рідних садочків і хатин.

Харків'янинові Борису Михайлову, що давно перебрався до Німеччини, дістався протилежний полюс українського життя - зрима, просвічена камерою потворність. Тут все упізнається: опухлі від непробудного пияцтва лиця бомжів, обшарпані фасади, розбитий асфальт, непросихаючі калюжі. Цього разу акцент зроблено ще і на убогих смаках - молоді мами на півтораметрових фотографіях сповивають немовлят в ковдри з потворним кітчевим малюнком. Знято по-михайлівськи м'яко, з гумором, навіть із співчуттям, посиленим автопортретом самого автора - в таких же безглуздих сімейних трусах, як і ті, в яких дефілює по Харкову його п'яна модель. Тобто настроюєшся, ніби, спочатку на тему "мужики і баби", а проходиш весь михайлівський зал і розумієш, що на батьківщині, скільки б ти не втікав до Німеччини, потрапляти в об'єктив обов'язково будуть брати і сестри.

Інших фарб в українській палітрі загалом теж досить. Похмура відеоутопія від Сергія Браткова "Вагіна моя батьківщина". Витончений "талий" дизайн від Лесі Заєць і Олександра Гнилицького - репліка з приводу горезвісної українською домовитості, яка чомусь завжди спричиняє до невміння облаштувати власний побут. Антиглянець Юргена Теллера - бунт проти консюмеризму і нав'язаною глянцевими ЗМІ закоханості в тіло. Блискучі, як біжутерія, об'єкти чикагського дизайнера Dzine - єдиного, хто пам'ятав, що проект потрібно прив'язати до довженківської "Поеми про море", і створив човен на санях, спаяний із золотим велосипедом. Пародійний слоган "Ми українці. Що ще?" від британця Марка Тінчера і всюдисущої групи "Р.Е.П." на київські призивні банери "Любіть Україну" такий схожий своєю абсурдністю, що коментарів вже не потребує. І особисто пан Пінчук, із задоволенням все це показує і не соромиться назвати суму в мільйон євро - саме стільки головному українському покровителеві contemporary art коштувало цього року представництво на Венеціанській бієннале.

ОЛЕНА Ъ -РИБАКОВА, Венеція

Повернутися до списку статей