Рус Укр Eng

PinchukArtCentre: Новости

22.04.2022

«ИСКУССТВО МОЖЕТ РАССКАЗАТЬ ТО, ЧТО ИНАЧЕ НЕ РАССКАЗАТЬ»: Президент Украины Владимир Зеленский обратился к участникам Венецианской биеннале 2022 на открытии выставки «ЭТО УКРАИНА: ЗАЩИЩАЯ СВОБОДУ» @ ВЕНЕЦИЯ 2022

Выставка представлена PinchukArtCentre и Фондом Виктора Пинчука в партнерстве с Офисом Президента Украины и Министерством культуры и информационной политики Украины.

ВЕНЕЦИЯ, ИТАЛИЯ/ 21 апреля 2022 года PinchukArtCentre и Фонд Виктора Пинчука представили выставку «Это Украина: Защищая свободу», которая входит в официальную параллельную программу La Biennale di Venezia и проходит в Scuola Grande della Misericordia. Официальное открытие началось с обращения Президента Украины Владимира Зеленского, в котором он отметил:

«Еще наверняка не было такого года на Земле, чтобы какой-нибудь из народов не боролся за свободу. Но было очень много таких лет, когда большинство людей не замечало чью-либо борьбу за свободу. Вот что дает надежду тирании. Нашему народу после нападения россии 24 февраля удалось сделать так, чтобы украинскую борьбу за свободу заметили. Но это даже не половина задачи, потому что еще нужно, чтобы тебя реально поддержали – оружие, финансы, политические решения, постоянный информационный поток. Причем ты должен бороться за поддержку даже тогда, когда от того, сохранишь ли ты свободу, зависит свобода еще десятка народов в Европе и Азии.

Вот что подпитывает надежду тиранов - неготовность одних свободных людей, живущих в безопасности, немедленно поддержать, как свою собственную борьбу, усилия других свободных людей, которым грозит тирания. И это поднимает вопросы, важные вопросы: если весь демократический мир построен на идеях свободы, то почему, защищая свободу, часто чувствуешь себя одиноким? Если свобода является универсальной ценностью, то почему борьба за свободу разных народов никогда не получает одинаковой поддержки? Что разъединяет нас друг с другом в решающий момент? Политики не ответят на эти вопросы. Нет экспертов, которые могут все объяснить и исправить. Не найдешь ответ и в медиа, потому что это о том, что находится вне слов. Невозможно передать словами ощущение девочки, которая в Мариуполе пишет письмо мертвой маме, погибшей от российского обстрела за неделю до этого. Чувства украинских военных, зашедших в Бучу после изгнания российских оккупантов и увидевших как на улицах лежат сотни, сотни тел убитых людей невозможно добавить в выпуск телевизионных новостей. Ощущения медиков на улице в Харькове, спасавших раненых от артиллерийского обстрела россией и оказавшихся под новым, еще более страшным обстрелом, не прозвучат с какой-либо трибуны этого мира. Ощущение потерянного дома, которое появилось у миллионов украинцев, у миллионов украинок, вынужденных переселенцев, не может отразиться в отчетах о состоянии экономики.

Не бывает тираний, которые не пытались бы ограничить искусство, потому что они видят эту силу. Искусство может сказать миру то, что иначе не распространить. Само искусство передает ощущение. Как понять человека, чей народ борется за свободу, когда ты наслаждаешься свободой? Почему ты, если живешь в мирной стране, должен беспокоиться и помогать тем, кто только мечтает о мире? Как отблагодарить того, кто воевал на своей земле, но и за твою свободу? Каждый из этих вопросов об искусстве.

Я благодарен всем, кто участвовал в организации этого проекта для Венецианской биеннале. Уверен, что выставка позволяет почувствовать, что значит для Украины защищать свободу, почувствовать связь всех свободных людей на Земле с Украиной, почувствовать, что каждый из вас может поддержать защиту свободы. Одной для всех. Поддержать своим искусством, но также и своим словом, своим влиянием».

Виктор Пинчук, бизнесмен и филантроп: 

«У войны есть разные фронты, прежде всего главный военный, но также и политический, дипломатический, экономический, информационный и, что очень важно - культурный фронт. Мы решили, что здесь, в Венеции, на главном форуме искусства в мире мы должны показать, как Украина борется за свободу. Для нас очень важно здесь показать Украину, за ценности которой мы боремся, через современное искусство. Но также очень важно продемонстрировать, насколько глубока, насколько богата наша история, наша культура. Как коллекционер я знаю, что больше всего вдохновляет художников: любовь и трагедия. Я знаю, что война будет вдохновлять вас, художников, может быть, на века вперед, но нам не нужно ваше вдохновение через сто лет. Нам нужно ваше вдохновение сейчас, потому что у вас есть возможность вдохновить тех людей, кто принимает решения, которые могут спасти жизни украинцев, отправить оружие в Украину сейчас, сегодня».

Анастасия Гулей, пережившая Холокост и в настоящий момент являющаяся беженкой из Украины в Германии: 

«Я вспоминаю самые ужасные события в своей жизни. Голодомор 1932-33 годов. Каждую ночь мы готовили вещи для отца на случай, если за ним придут, как пришли за директором нашей школы и забрали посреди урока. Никто не знает, что с ним произошло. Наверное, расстреляли. Только пережили этот страх, немного успокоились – пришла война 22 июня 1941 года. Очень тяжело нам было в это время. Очень многие военнопленные погибли – их заморили голодом и на тяжелых строительных работах. Потом был концентрационный лагерь, куда нас перевели из Освенцима, чтобы не было свидетелей того, как евреев гнали потоками каждый день в крематории. Это называют историей, я бы не называла это историей – это наш вчерашний день. История – это Одиссея, это Троянская война, а это все было в течение жизни одного человека. Я бы никогда не подумала, что в жизни может снова такое случиться».

Во вступительной части к аудитории также обратились мэр Венеции Луиджи Бруньяро, президент Венецианской биеннале Роберто Чикутто, выступили Святослав Вакарчук и Тина Кароль, а также Посол Украины в Италии Ярослав Мельник зачитал письмо от Первой леди Украины Елены Зеленской.

Выставка, состоящая из двух частей, подтверждает культурную состоятельность Украины, которая всегда, даже в самые тяжелые времена, выражалась в способности критически мыслить и творить. Отказываясь от прямых повествований о войне, художники вместе с тем глубоко анализируют их значение, происхождение и влияние. Выставка «Это Украина: Защищая свободу» рассказывает о силе, созидании и дружбе. Но прежде всего она посвящена нашим коллективным свободам – свободе выбирать, свободе говорить и свободе существовать.

В первой части представлены монументальные эмоциональные работы трех художников, которые продолжают жить и работать в Украине, несмотря на развязанную Россией войну. Новые работы Евгении Белорусец (1980), Никиты Кадана (1982) и Леси Хоменко (1980) используют поэтику предметного свидетельства и голоса очевидцев, чтобы осмыслить реалии войны, свидетелями которой они являются. Представленные произведения искусства перекликаются с украинскими историческими шедеврами художниц Марии Примаченко (Украина, 1909), Татьяны Яблонской (Украина, 1917), а также иконой художника Стефана Медицкого (Украина, XVII век).

Во второй части экспозиции украинские художники представлены вместе с международными коллегами, которые являются друзьями Украины. Они рассказывают о глубокой связи со страной, образуя единый фронт борьбы против войны. Их работы отражают насущную потребность мирового сообщества сплотиться вокруг Украины. Среди представленных авторов Марина Абрамович (Сербия, 1946), Олафур Элиассон (Дания, 1967), JR (Франция, 1983), Дэмьен Херст (Великобритания, 1965), Борис Михайлов (Украина, 1938) и Такаси Мураками (Япония, 1962). Их работы, с одной стороны, являются прямым ответом на войну: например, Дэмьен Херст создал новую работу для выставки, а произведением «Война и мир» (2015) Мураками прямо поддержал Украину после того, как Россия аннексировала Крым в 2014 году и оккупировала части Донецкой и Луганской областей. С другой стороны, произведения отбираются при участии самих авторов, поэтому выражают их личную позицию, исходящую из настоятельной необходимости реагировать на происходящее. Например, работа Марины Абрамович «Count on Us» («Рассчитывайте на нас», 2003). Как рассказывает художница: «Лично для меня очень сложно немедленно реагировать в ситуации войны. Мне нужно время на размышление. Я всегда заинтересована в создании чего-то, что не просто связано с войной в данный момент, но является трансцендентным и несет послание, которое может быть использовано для войн в любом месте и в любое время. В 2003 году я представила инсталляцию «Count on Us», которая была связана с Балканской войной. Сегодня правда и свобода подвергаются нападкам со стороны России, и все мы должны выступить против этого, потому что это преступление против всего человечества».

Президент Украины Владимир Зеленский поддержал идею выставки: изображение украинского флага с его цитатой «Мы защищаем нашу свободу».

Бйорн Гельдхоф, куратор выставки «Это Украина: Защищая свободу» и арт-директор PinchukArtCentre, отметил: 

«Это Украина: Защищая свободу совместный проект PinchukArtCentre, Офиса Президента Украины и Министерства культуры. Мы разработали концепцию, подготовили и смонтировали выставку менее чем за 4 недели невозможный проект для невозможного времени.

Но делать невозможное это то, что Украина делает ежедневно. И по этой причине выставка необходима и актуальна. У Украины есть сильный художественный голос, который выходит за рамки прямого повествования о войне, поднимая темы жизни и выживания, любовных писем и мечтаний. Нам нужно, чтобы этот голос был услышан, нам нужно прислушаться к нему и сплотиться вокруг него».

Мы очень благодарны нашим партнерам M9 и TBA21 за содействие и поддержку в предоставлении объектов культурного наследия Украины в сотрудничестве с Министерством культуры и информационной политики Украины.

О работах

Нікіта Кадан (нар. 1982 р., Україна) Труднощі профанації II (2015-2022) представляє сліди війни, зібрані у 2015 році на Донбасі та у 2022 році в Києві. Вони є доказами катастрофи. Це – оновлена версія роботи, представленої у 2015 році в Національному павільйоні України на Венеційській бієнале. Інсталяція всередині скляної вітрини, яка уособлювала загоєння рани, зараз має відкритий і розширений вигляд. Рана не закрилася, війна триває, фінал невідомий.

Попередню версію роботи «Труднощі профанації» (2015 р.) було створено протягом першого року війни, яку Росія почала на Донбасі. Вона була виконана в традиційному форматі вітрини. Її форма відсилала до типово радянських засклених стендів, які є чи не в кожному музеї Другої світової війни в Україні. Всередині автор розташував предмети, зібрані у знищених війною містах на сході України. Серед брухту глядач може роздивитися знайомі речі та слова, проникнуті особистими спогадами та історичним минулим. Це уламки розтрощених повсякденних життів. В той же час, зібрані на Донбасі пошкоджені дорожні знаки з топонімами радянських часів запрошують глядача поміркувати про географію ідеологічного наративу та про його наслідки. Також усередині вітрини був щебінь, з-поміж якого проростала квасоля, що символізувала надію на відновлення. Перетворення музейної вітрини на теплицю було актом профанації (в тому сенсі, в якому це слово вживає Дж. Агамбен), тобто перенесенням її вмісту з «сакрального» простору ідеологізованого музейного наративу до «профанного» простору повсякдення.

У 2022 році Нікіта Кадан прибрав вітрину та знищив рослини. Відкрита форма оновленої роботи підкреслює суть цієї війни – неспинної та неконтрольованої, війни, яка зі сходу України поширилась на всю її територію. Те, що вже у 2015 році було лише «конфліктом», витісненим на периферію уваги світової спільноти, у 2022 році переросло у повномасштабну війну. Тепер до доказів, знайдених 2015 року на Донбасі, додалися предмети, зібрані в березні 2022 року в Києві. Всі вони є свідченнями неспровокованого нападу Росії на Україну, свідченнями війни, що від самого початку не припинялася ні на мить. Ця робота є пам’ятником безперервної руйнації, структурою, яка постійно розростається та слугує страхітливим нагадуванням про неминучу ескалацію насильства з боку російської державної машини.

Ще одна складова інсталяції – підбірка архівних листівок і фото. Вони відсилають до радянського наративу «Великої народної війни». Пропаганда РФ використовує його, щоб проводити «героїчні» аналогії, які виправдовують жорстокість російських вояків, та водночас його коріння лежить в реальному досвіді Другої світової війни, що безпосередньо торкнулась як України, так і інших держав.

Євгенія Бєлорусець (нар. 1980 р., Україна) Воєнний щоденник. Лютий-квітень 2022 р. Київ (2022), представляє фото та тексти написані німецькою мовою для журналу Der Spiegel. Перекладено, відредаговано та опубліковано онлайн-видавництвом ISOLARII (Себастіан Кларк та Індія Енненга), окремі переклади виконав Ґреґ Ніссан, дизайн розроблено студією Office Ben Ganz. Записи щоденно публікувалися на сайті isolarii.com з 24 лютого (першого дня вторгнення) по 5 квітня.

Коли Київ почали обстрілювати, письменниця і фотографка Євгенія Бєлорусець вирішила залишитись у рідному місті, бо вважала, що війна буде недовгою. Перший запис було зроблено 24 лютого. До 4 квітня вона вела свій щоденник кожного дня і, сподіваючись завершення війни, писала так, «ніби кожен запис має стати останнім». Нові записи публікувалися щодня о 16:00 за східноєвропейським часом. Це особисті записки про війну, пряма мова очевидця, що розповідає про події не відсторонено, а через власні переживання.

У 2018 році Бєлорусець опублікувала свою книжку «Щасливі падіння». В ній розповідаються особисті історії жінок, чиї життя змінила війна на Донбасі, яка триває з 2014 року. Тепер авторка сама стала такою жінкою – свідком, що веде розповідь із самого серця катастрофи.

Леся Хоменко (нар. 1980 р., Україна) серія «Макс в армії» (2022). Хоменко написала картини з заборонених фото, потай знятих її чоловіком. Чотири монументальні портрети вояків-волонтерів: IT-інженера, хіміка, юриста і митця. В часи війни фотографії стали небезпечним засобом комунікації, оскільки ворог може використовувати їх, щоб успішніше планувати атаки. 

При цьому, хоч фотографії й несуть ризик розкриття зайвої інформації, вони не здатні показати дійсність у її повноті. Зобразити сутність війни неможливо, фото залишається лише розмитим, випадковим і частковим враженням про реальність. Картини Лесі Хоменко виходять за межі фотографій, вони враховують неможливість зображення як таку, в той же час наділяючи персонажів надзвичайними рисами. Вони – герої для всіх українців, безіменні та недоступні оку. 

Початком серії Лесі Хоменко «Макс в армії» став фотопортрет її чоловіка Макса Роботова, знятий після того, як він приєднався до війська, а мисткиня з дочкою евакуювалися з Києва. «Для мене це було як спроба телепортувати його до себе, відчути, що він поряд», - розповідає художниця.

Тепер, налагодивши цю телепортацію з фронту, Хоменко продовжує її використовувати. Вона й далі пише портрети військових побратимів свого чоловіка з фотографій, які він робить в армії. Для неї це спосіб брати участь у боротьбі разом з Максом, а ще – можливість підтримувати з ним творчий діалог, як було раніше, до того, як він потрапив у нову для себе військову дійсність.

У цій серії Хоменко міркує про роль і статус зображення, яке у воєнному контексті буквально стали смертельною зброєю. Чи може живопис допомогти його роззброїти й перетворити на щось інше, скажімо, на любовний лист?

Марія Примаченко (1909–1997 рр., Україна) Боксери (1977), папір, гуаш. Надано Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького. Марія Примаченко (1909–1997 рр., Україна) Стародавній вовк (1987), папір, гуаш. Надано Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького

Українська художниця-самоучка Марія Примаченко народилась у 1909 році в селі Болотня Іванківського району Київської області. Вона відома своїми сюрреалістичними картинами з чудернацькими фантастичними звірами й рослинами. Її твори – це поєднання української народної естетики та невтомної художньої уяви.

Роботи Марії Примаченко зазвичай відносять до «наївного мистецтва», хоч у 1936 році вона навчалася в Центральних експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва, де на той час вели заняття видатні митці-авангардисти, зокрема Анатоль Петрицький та Василь Кричевський. Вона рано досягла міжнародного визнання, її роботи виставлялися по всьому світу. У 1937 році Марія Примаченко взяла участь у Міжнародній виставці в Парижі, де про її картини з захватом висловився Пабло Пікассо. Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) оголосила 2009 рік роком Марії Примаченко. 

Роботи, що увійшли до експозиції, належать до так званої «звіриної серії». На них зображено низку кентавроподібних істот, народжених уявою мисткині. Зовнішність багатьох із них парадоксально поєднує в собі жаскі монструозні та невинні дитячі риси, вони викликають одночасно замилування і страх. Деякі звірі, написані Марією Примаченко, попри свою сюрреалістичну природу, з’явилися в якості реакції на цілком реальні історичні та політичні події, пережиті мисткинею, зокрема на Першу та Другу світові війни. 

Марина Абрамович (нар. 1946 р., Сербія) Розраховуй на нас, Белград (2003). Чотириканальна відеоінсталяція (кольорова, зі звуком). 12 хвилин. Надано Marina Abramović Archives

Робота «Розраховуй на нас» – це відповідь Марини Абрамович на Югославські війни, відомі своєю жорстокістю та значною кількістю жертв серед цивільного населення. Тепер світ шокувало подібне варварство, та цього разу його вчинили російські солдати проти мирного населення Бучі, Ірпеня та інших міст, тимчасово окупованих Росією. 

«Розраховуй на нас» – це розпачливе застереження, в якому мисткиня закликає людство солідаризуватися та спільно боротися зі злочинами проти людяності. Якщо ми не будемо протистояти, зло розповсюджуватиметься, й ці жахи повторяться знову. В той же час, ця робота сповнена надії та віри в те, що бажання жити й любити неможливо знищити. Геноцид знову повторюється, цього разу в Україні, і світові знову необхідно об’єднатися, щоб йому запобігти. 

Борис Михайлов (нар. 1938 р., Україна) із серії «Спокуса смертю» (2017-2019), фотографії (пігментний друк)

«Спокуса смертю» – це поетична фотосерія, в якій Борис Михайлов зазирає у вічі власному життю та минулому Радянського Союзу. В ній митець досліджує власну смертність та відмирання радянського минулого.

«Спокуса смертю» – велика фотографічна серія, що складається з більш як 150 пар зображень, в яких автобіографічні деталі нерозривно поєднуються з похмурими передчуттями. Формальна структура диптиху навіює відчуття амбівалентності та парадоксальності людського життя, де найпрекрасніші та найжахливіші явища сплутано в одне ціле.

Олафур Еліассон (нар. 1967 р., Данія) Твій втрачений маяк (2020). Лінзи маяка (датовані 1900 р.), циліндр з кольорового скла, галогенна лампа, люмінесцентна лампа, латунь, сталь, баласт. Надано автором за сприяння галереї Тані Бонакдар (Нью-Йорк / Лос-Анджелес) та галереї neugerriemschneider (Берлін).

Сигнал SOS, який подає азбукою Морзе «Твій втрачений маяк» Олафура Еліассона, зараз знову набув відчайдушної актуальності. В роботі використано лінзи маяка, що датуються 1900 роком, та маяк більше не служить надійним провідником у темряві, не рятує людських життів на морі. Тепер він символізує нинішню війну, надзвичайну ситуацію, від якої неможливо втекти і яку необхідно зупинити.

Проєкт газети «Дзеркало тижня» (zn.ua). Серія «Мами» (2019). Фотографи: Ганна Грабарська, Ганна Золотнюк, Оксана Канівець, Євгеній Кершков, Максим Козьменко, Олександр Корняков, Інна Людвик, Антон Малиновський, Валерій Милосердов, Мустафа Найєм, Віктор Стадник, Олександр Течинський. Надано газетою «Дзеркало тижня».

Серія «Мами» (2019) представляє 300 портретів жінок, які втратили синів у російсько-українській війні на Донбасі в 2014-2015 роках. Ці фото слугують нагадуванням про те, коли почалася війна, і вшановують пам’ять юних воїнів, що загинули, захищаючи свою землю. Кожен портрет має підпис: імена матері та загиблого сина, його вік та пестливе ім’я, яким мама називала його в дитинстві.

Російська пропаганда невтомно намагається демонізувати українських вояків, називаючи їх нацистами за те, що вони боронять рідну землю. Як показали події 2022 року, російські пропагандисти змогли дегуманізувати українців в очах росіян (як військових, так і цивільних), посприявши теперішньому вторгненню.

Ще до російського нападу 24 лютого 2022 року у війні, про яку вже майже забули на Заході, загинуло більше 14 тисяч людей. Скільки гине зараз, не знає ніхто. Росія відмовляється офіційно визнавати свої втрати і приховує смерті багатьох солдатів від їхніх сімей, та матері загиблих українців знають про них і не збираються мовчати.

Такаші Муракамі (нар. 1962 р., Японія) Україна: війна і мир (2018). Полотно на алюмінієвій рамі, акрилова фарба, сухозлітні золото і платина. Надано центром сучасного мистецтва PinchukArtCentre (Київ, Україна)

Робота Такаші Муракамі «Україна: війна і мир» стала знаковим образом України, країни, що відстоює себе, бореться за мир і своє право на існування.

Ця назва, що відсилає до всесвітньо відомого роману російського письменника Льва Толстого, проблематизує сприйняття роботи, присвяченої боротьбі України з російським нападом. Чи можна читати українську історію через культурну оптику країни-агресора? Назва стає провокативним жестом, який спонукає глядача глибше поміркувати про взаємини культури, політики та насильства.

JR (нар. 1983 р., Франція) Валерія (2022)

П’ятирічна Валерія, українська біженка з Кривого Рогу, – одна з більш як чотирьох мільйонів українських дітей, що були змушені тікати з власних домівок, рятуючись від смерті.

Величезне полотно з монументальним портретом Валерії було розгорнуто у Львові в ході акції, покликаної привернути увагу до трагедії в Маріупольському драмтеатрі, розбомбленому російською авіацією. До створення цієї динамічної монументальної роботи автор залучив більше ста місцевих волонтерів. Фото Валерії потрапило на обкладинку журналу Time, а саму акцію неодноразово повторювали в різних частинах світу, востаннє – 13 квітня на площі Святого Марка у Венеції.

Підла й безжальна російська агресія проти українських міст і сіл, притулків, лікарень, дитячих садків і пологових будинків забрала життя незліченної кількості дітей.

Тетяна Яблонська (1917–2005 рр., Україна) Молодість (1969) Полотно, олія. Надано Національним художнім музеєм України

Для митців, які жили і творили в Радянському Союзі, звернення до пейзажного жанру часто було способом уникнути репресивного впливу соціального середовища та обійти загальнообов’язкові ідеологічні наративи. Картина Тетяни Яблонської «Молодість» нагадує сон або мрію про іншу реальність. Її герой заглядає в бездонну блакить маленького озерця, як у майбутнє, сповнене надії та схвильованого передчуття.

Хоч соцреалізм і був єдиним стилем, в якому було дозволено працювати радянським митцям, вони знаходили власні способи обходити його обмеження. Тетяна Яблонська була професоркою, дійсною членкинею Академії наук та Народною художницею СРСР, а також лауреаткою численних премій. Мало хто з митців мав такі ж привілеї та користувався такою ж прихильністю радянської влади. При цьому їй вдалося створити власний неповторний візуальний світ, сповнений яскравого світла й чистого повітря, який був за рамками будь-яких ідеологічних конструкцій. Наратив «Молодості» – абстрактний і поетичний, а кольори і стиль виконання картини створюють сюрреалістичне враження. Голий фантастичний ландшафт, зображений на полотні – це простір можливого, де нічого не вирішено остаточно та відкриті всі шляхи. 

Стефан Медицький (?–1689 рр., Україна) Покрова Богородиці (варіація ікони «Всіх скорботних Радість») Друга пол. XVII ст. Надано Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького

Богородиця захищає вірних, покриваючи їх єпископським омофором. Цей іконографічний сюжет існує лише у східнохристиянській традиції, хоч він і перегукується з західним образом Мадонни Милосердя. Культ цієї ікони-захисниці встановився в українській іконографічній традиції у XII-XIII століттях.

Поклоніння Покрові Богородиці найширше відображено в українській культурі та мистецтві періоду Гетьманщини. Богородиця вважалася святою покровителькою козацького війська, тож на Січі церкви освячували саме на свято Покрови. Відтоді образ Покрови Богородиці став символом української армії. Зараз він знову широко розповсюджується в українській візуальній культурі.

Протягом століть священні образи обростають різноманітними інтерпретаціями і трансформуються у візуальні архетипи, які сприймаються як у зв’язку зі своїм початковим релігійним значенням, так і в контексті сучасних історичних процесів. Тож у зібранні вірних під захистом Богородиці ми можемо вбачити людей, які ховалися від бомбардування під зруйнованим мостом в атакованому російськими військами Ірпені. А в її омофорі тепер легко роздивитися захисний «купол» безпольотної зони, про яку українці благають міжнародну спільноту.

Демієн Герст (нар. 1965 р., Велика Британія) Нещасна війна (2005) Бронза. Загальний тираж – 10 екземплярів. Надано з приватної колекції © Damien Hirst and Science Ltd. All rights reserved, DACS 2022.

Деякі історичні моменти вимагають однозначної реакції. «Нещасна війна» Демієна Герста – приклад такої реакції. Воєнні злочини, скоєні в Бучі, врізалися в нашу колективну пам’ять, хоч усі ми й розуміємо, що вони – лише верхівка айсберга. При цьому, попри їхню жахливу насильницьку суть, буває, що поза тіла жертви на фото випромінює несподівану силу та впевненість.

Поза фігури, зображеної в роботі Демієна Герста, запозичена з відомого етюду оголеної натури, який імпресіоніст Едґар Деґа створив у 1880 році, працюючи над своєю скульптурою «Маленька чотирнадцятирічна танцівниця». Попри те, що у версії Герста танцівниця не має голови, вона все ще міцно стоїть на своїх ногах, відлитих зі стерлінгового срібла, ніби безсмертна й непереможна істота з науково-фантастичного фільму.

Демієн Герст (нар. 1965 р., Велика Британія) Небо над кукурудзяним полем (2022) Полотно, метелики, побутова глянцева фарба. Надано з приватної колекції © Damien Hirst and Science Ltd. All rights reserved, DACS 2022.

Роботу «Небо над кукурудзяним полем» Демієн Герст створив на знак солідарності з Україною, в якості безпосередньої відповіді на жорстоку і неспровоковану агресію Росії. Метелики уособлюють водночас трагедію та надію, виступаючи символом і смертності, і безсмертя.

Митець пояснює свій неабиякий інтерес до метеликів тим, що вони здаються живими навіть після того, як помирають. Образ метелика має важливе значення у міфологіях багатьох народів. Він символізує духовне переродження, трансформацію, зміну, надію та життя.

Facebook, Instagram, Youtube, Artsy

#ThisIsUkraine #ThisIsUkraineDefendingFreedom

Место проведения: Scuola Grande della Misericordia, Sestiere Cannaregio, 3599, 30121 Венеция, Италия

Период работы: с 23 апреля по 7 августа 2022 года

Часы работы: с 10:00 до 18:00 каждый день, кроме понедельника

Дни предварительных показов: 20 и 22 апреля, с 10:00 до 18:00

При содействии Фонда Виктора Пинчука

Организовано PinchukArtCentre, Киев, Украина

Куратор Бйорн Гельдхоф

Share |

Видео

RSS Все видео
15.06.2015

Сюжет про выставку «На грани. Украинское искусство 1985-2004» и выставку «Mute» Зинаиды Лихачевой, ICTV ФАКТЫ НЕДЕЛИ

15.06.2015

Сюжет про выставку «На грани. Украинское искусство 1985-2004» и выставку «Mute» Зинаиды Лихачевой, Euronews

14.05.2015

Cюжет про Украинский павильон на 56-й Венецианской биеннале, ICTV, Факты недели

14.05.2015

Cюжет про Украинский павильон на 56-й Венецианской биеннале, ICTV

Страницы 1 2 3 4 5 ... из 5
 
Создание и поддержка сайта: Креативное агентство «Арт Депо»